CANactions

ФІЛІПП МОЙЗЕР

РАЙ ЗБІРНОГО МАСОВОГО ЖИТЛА:

МОЗАЇЧНІ ФАСАДИ БРАТІВ ЖАРСЬКИХ У РАДЯНСЬКОМУ ТАШКЕНТІ

Збірне житлове будівництво було глобальним і міжкультурним феноменом, який став визначальною рисою архітектури двадцятого століття. Ще жодне архітектурне явище не мало такого впливу на щоденне життя людей і не давало їм почуватися такими вільними у своїх чотирьох стінах. Поки ми не можемо сказати, чи ця боротьба за доступне житло – і за соціальну рівність – завершилася успіхом. Коли в 1950-х роках розпочалася відбудова знищених війною міст, планування й будівництво швидко увійшли в політичні програми обнадійливими обіцянками щастя й прогресу. Широка державна підтримка і на сході, і на заході сприяла процвітанню масового житлового будівництва й за короткий час забезпечила численні сім'ї доступним житлом. Ідеологічний конфлікт під час Другої світової війни спровокував цілий шквал капіталістичних і соціалістичних стратегій вирішення житлової проблеми.


Історія успіху стандартизованого масового житла в Радянському Союзі починається в середині 1950-х років. Йосиф Сталін до смерті в 1954 році просував екстравагантну архітектуру неокласицизму з різноманітними й дорогими декоративними елементами. Його наступник Микита Хрущов розпочав різкі зміни в плануванні й будівництві. Мільйони в'язнів, яких за указом Хрущова випустили з трудових таборів, зліталися в міста й шукали собі дім, що ще більше ускладнило й до того напружену ситуацію на ринку житла. Нові великі чотири- й п'ятиповерхові житлові блоки з дуже схожою структурою незабаром з'явилися по всьому Радянському Союзу. Ці нові споруди вперше надали міського – хоч і геть монотонного – забарвлення багатьом поселенням Сибіру, Євразійського степу й Далекого сходу.


Збірні панельні будівлі складали 75 відсотків усіх житлових споруд у Радянському Союзі до його розпаду 1991 року1. Iнші здебільшого були звичайними цегляними спорудами, проте їх значною мірою будували за стандартними проєктами. Така житлова статистика стосувалася майже всіх адміністративних одиниць у радянських республіках. У Ташкенті, столиці Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки (РСР), частка панельних житлових будинків зросла до 75 відсотків на початку 1990-х років, а загальна площа житлових приміщень сягала 3,1-3,5 мільйона квадратних метрів. В інших соціалістичних державах, як-от НДР, показники були такі самі: збірні будівлі складали до 75 відсотків усього житлового фонду. Між 1991 і 1995 роками загальна площа житлових новобудов знизилася майже на 50 відсотків.


Житлове будівництво в Радянському Союзі було повністю централізоване. Державні проєктні інститути створювали стандартизовані плани споруд, а домобудівні комбінати займалися будівництвом. Серії житлових будівель мали універсальне планування, тож з незначними модифікаціями їх підганяли під різні регіони, де були складні кліматичні умови, загроза землетрусів, багаторічна мерзлота тощо. Панельні будинки можна було легко транспортувати за кордон – в інші країни соціалістичного табору від Куби до Чилі, від Північної Кореї до В'єтнаму. Державні проєктні інститути в Центральній і Східній Європі також розробляли власні серії житлових будинків, опираючись на радянську систему. Серія І-464 стала особливо популярним продуктом для експорту в країни соціалістичного табору.


У процесі будівництва радянські архітектори керувалися ідеями, які розвинули в Баугаузі в Дессау ще в 1920-х роках. Сотні архітекторів й інженерів емігрували з Німеччини до Радянського Союзу близько 1930-го року, частково намагаючись утекти від фінансової кризи на батьківщині, а частково через бажання допомогти з встановленням нової соціальної моделі. Ернст Мей, міський планувальник Франкфурта з 1925 по 1930 рік, був ключовою постаттю модерністського житлового будівництва. Разом зі своєю робочою групою, так званою «бригадою Мея», він два роки експериментував з методами збірного будівництва й мав величезний вплив на масове індустріальне житлове будівництво в СРСР. Сталінські репресії в 1930-х роках і початок Другої світової війни призупинили подальший розвиток збірних методів будівництва. Поворотний момент для радянського масового житлового будівництва настав через двадцять років, коли держава придбала ліцензію на систему Камю. Ця французька панельна технологія лягла в основу збірного будівництва по всьому Радянському Союзі й обіцяла розвинути масове житлове виробництво до масштабів, якими могла похвалитися лише автомобільна промисловість.

Водночас гонитва за технологічним прогресом мутувала в одержимість економічною раціоналізацією, і стандартизовані серії житлових будівель поступово втрачали свої визначальні риси. Поступово в багатьох країнах житлове будівництво звелося до інструменту досягнення політичних цілей.
Принципи індустріалізованого будівництва сповна розвинулися до 1960-х років і майже не змінювалися протягом наступних десятиліть. Проте розмаїття ранніх серій житлових будинків поступово зійшло нанівець через вимоги економічної оптимізації, зниження якості матеріалів і – особливо в Східній Німеччині – еміграцію високоосвічених робітників. До сьогодні монотонна природа панельних житлових масивів вважається свідченням провалу цілої соціальної моделі. Проте збірне житлове будівництво надало домівку близько 170 мільйонам людей в колишніх соціалістичних країнах і покращило рівень їхнього життя. Сьогодні мікрорайони радянських часів нагадують сучасні нетрі через погане обслуговування будівель і занедбаний вуличний простір між ними – якщо такий узагалі є. Проте ми не повинні винити в цих невдачах збірне житлове будівництво. Значно більше шкоди завдали міські плани з нелюдськими масштабами й принцип строгого функціонально розділення, через які й було створено спальні райони та мляві поселення без характеристик міського життя.
ВИЩА ЯКІСТЬ, НИЖЧА ЦІНА!
Щоб пояснити монотонність радянських масових житлових будівель, потрібно розуміти, що чіткі розрахунки витрат і стандарти планування обмежували радянських архітекторів. Системний перехід в радянській архітектурі відбувся 1954 року, коли Хрущов публічно осудив надмірність сталінського ампіру й звинуватив архітекторів часів Сталіна у невиправдано завищених витратах на будівництво. Прямолінійна критика Хрущова привела до появи нової архітектурної культури, яка базувалася на жорсткому контролі витрат, що у свою чергу стримувало творчі зусилля архітекторів. Зважаючи на їхнє становище, цікаво спостерігати за тим, як креативно радянські архітектори підходили до завдань, у яких вони мали трохи проєктної свободи. У житлових будинках особливо виділяються три секції: фасади і сонцезахисні елементи; балкони і лоджії; сходова клітка і вхідні двері. Архітектори прикрашали великі панелі, збірні бетонні деталі й сонцезахисні елементи цих частин будівлі традиційним оздобленням – якщо їхні проєкти затверджували місцеві партійні комітети.


Розмаїття архітектурної орнаментики було особливо яскраво виражене в південних радянських республіках – наприклад, в багатоетнічному Кавказі чи центральні Азії з багатою ісламською спадщиною. Серед цих регіонів Узбецька РСР особливо виділяється як місце, де національні традиції вступили в симбіоз з радянськими будівельними стандартами. Московська політика давала трохи творчої свободи архітектурним кооперативам і домобудівним комбінатам у далеких радянських республіках. Успіх такої політики можна спостерігати в Ташкенті. Можливо, цей тріумф також став побічним наслідком яскравої аналогії між принципами збірного панельного будівництва й принципами ісламського мистецтва. Це лише підтвердило переконання Хрущова, що місце не грає ролі, бо одні й ті ж методи будівництва можна використати для всіх можливих типів будівель. Або ще провокативніше: ісламське мистецтво і радянська ідеологія стандартизації, хоч і породжені різними культурними світоглядами, опираються на повторення базових форм і виражаються у схожих архітектурних формах.


Планування й будівництво в Радянському Союзі були чітко розділені, і архітектори не здійснювали творчий нагляд на будівництві – з рідкісними винятками – приміром, коли проєктували важливі публічні будівлі. Сьогодні ми не знаємо імен архітекторів, які створили стандартизовані серії житлових будинків. Автори художніх робіт на будівлях теж здебільшого невідомі. До сьогодні існує дуже мало досліджень орнаментики фасадів як незалежного й повноцінного виду мистецтва2.


Ташкент – це місто, якому властива радянська архітектура з яскравими регіональними рисами. Сили з усього союзу були спрямовані для перебудови міста після того, як землетрус 1966 року майже повністю знищив історичний центр. Республіки з усіх куточків Радянського Союзу відправляли робітників на відбудову міста згідно з затвердженим генеральним планом. Органи радянської пропаганди просували цю подію як вияв так званої дружби народів3, що доводить значимість архітектури для громадян союзу на рівні з космонавтикою й воєнними технологіями. Однак, хоч Ташкент і будували у відповідності з відверто радянським архітектурним стилем, місто може похвалитися регіональними орнаментами, яким немає рівних в інших республіках СРСР.
АРХІТЕКТУРНА ЛАБОРАТОРІЯ НА ВЕЛИКОМУ ШОВКОВОМУ ШЛЯХУ
Брати Петро Жарський (1929–1993), Микола Жарський (1931–2014) і Олександр Жарський (1936–2015) створили низку неперевершених витворів мистецтва на будинках Ташкента. Саме завдяки їхнім зусиллям місто може похвалитися понад 200 фасадами з кольоровими мозаїками й філігранними рельєфами. Рослинні візерунки й cхематичні орнаменти поєднують спадщину ісламської архітектури з ейфорійним передчуттям майбутнього, яке притаманне радянському модернізму. Брати Жарські приїхали в Ташкент невдовзі після землетрусу 1966 року, плануючи реалізувати в місті свої ідеї оздоблення фасадів.
«Найкраще місце для створення чогось нового, красивого й корисного – це місце, де багато будують. У ті часи Ташкент був саме таким містом»4
Перший повномасштабний декоративний мурал братів Жарських прикрасив дев'ятиповерховий житловий будинок на вулиці Мукімі в районі Чиланзар (Зображення 7). Багато років по тому архітектор Юрій Мірошниченко прокоментував цей проєкт, створений Петром, старшим з братів, так:
Цей проєкт ошелешив архітекторів. Композиція, колір і предмет зображення не мали нічого спільного з популярним серед узбеків оздобленням фасадів. Червоні, коричневі й золоті барви; промовистий розмір; смілива композиція; і сила уяви його творців сподобалися нам не відразу. Лише беззаперечний талант художників підказав нам, що цей проєкт потрібно реалізувати. Аналіз першого муралу продемонстрував, що в ньому закладено чимало елементів узбецької культурної спадщини. Ці роботи більше нагадували стародавнє мистецтво Афрасіаба й Пенджикента, ніж роботи авторів пізніших періодів, яким притаманна тонша орнаментальна робота. Звернення до стародавніх, забутих стилістичних і композиційних традицій надало цій роботі особливої цінності й виділило її на тлі інших модерністських творінь.5
Зображення 7

Дев'ятиповерховий панельний будинок на вул. Мукімі в районі Чиланзар (Ташкент, Узбекистан). Оформлення фасаду – Петро й Микола Жарські (початок 1970-х рр.)


Фото: Микола Жарський.
Хоч коментарі автора стосуються більше мистецького твору, ніж архітектури як такої, така висока похвала стандартизованої збірної житлової споруди в літературі про радянське житлове будівництво – вельми рідкісна знахідка. В історії радянської архітектури роботи братів Жарських можна вважати унікальним явищем – і кількісно, і якісно. Вочевидь, у Ташкенті намагалися урізноманітнити монотонні панельні фасади оздобленням, рельєфами й незвичним розміщенням елементів.


Микола Жарський, який був головним архітектором домобудівного комбінату ДБК-2 з 1972 до 1991 року створював не лише мозаїки, а й рельєфи для парапетів на балконі й сонцезахисні елементи лоджій – так звані «панджари». Ці деталі неабияк вплинули на міський пейзаж, через що працівник Жарського, Мірошниченко, захоплено твердив:
Група на чолі з архітектором Жарським і головною інженеркою Прассоловою вже кілька років працюють над новим типом рельєфу для фасадів багатоповерхівок. Цей рельєф, на відміну від менших зразків, які розробили в попередні роки, отримав миттєве схвалення. Відтоді проєктна команда домобудівного комбінату невтомно працює над збірними деталями рельєфу. Вони вже неабияк урізноманітнили міські будівлі, і кожен район набув власних архітектурних рис. Йдеться про унікальний ташкентський стиль!6
За межами Узбецької РСР поняття «радянського» стилю зводилося до принципів раціоналізації й оптимізації7. 9 липня 1963 року радянські архітектори зібралися в Центральному будинку архітектора в Москві на дводенну конференцію з проєктування й теорії соціалістичного архітектурного стилю. Георгій О. Градов, голова Комісії з теорії й критики архітектури, детально окреслив своє бачення. Він твердив, що впродовж історії архітектурні стилі розвивалися спонтанно і що в капіталістичному світі з буржуазною ідеологією й вільним ринком пошук стилю замінили скороминучі тенденції.
На відміну від капіталістичного світу ми впорядковуємо процес розвитку радянської архітектури, покладаючись на об'єктивні закони, які спрямовують суспільний прогрес. У нас є можливість керувати розвитком соціалістичного архітектурного стилю.8
Беззмістовне визначення Градова перегукувалося зі словами Микити Хрущова про майбутнє архітектури на ХХ з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу:
Творити соціалістичний стиль архітектури, який уособлює найкращі досягнення світової архітектури, стиль, який базується на прогресивних творіннях радянської архітектури, велика честь для наших архітекторів. Будівлі повинні бути максимально комфортні, довговічні, економічні й красиві 9
Хрущов посилається на тріаду Вітрувія – firmitas, utilitas, venustas – щоб описати підвалини архітектури, і завершує, згадавши про потребу економічної ефективності.


Градов вчився і працював архітектором за Сталіна, тому був схильний до більш традиційного, академічного мислення, але водночас він намагався звільнитися від свого минулого. У звіті з конференції, опублікованому в журналі «Архітектура СРСР», багато посилалися на промову Градова:
Рішуча боротьба проти архітектури надлишку й оздоблення привела нас до нового блискучого стилю, до творчості, якій притаманні чесні архітектурні рішення й форми. Ми подолали страшні наслідки культу особистості.10
Далі у звіті з конференції обговорюються теоретичні підвалини стилю. За словами учасника конференції, невпинний технічний і науковий розвиток методів будівництва активно формував радянську архітектуру:
В сучасних умовах ці технічні й наукові прориви впливають на стиль. По-перше – розвиток стандартизованих проєктів. По-друге, нові методи будівництва й матеріали. По-третє, індустріалізоване виготовлення частин будинку на заводі. Існує тісний зв'язок між сучасними методами планування й стилем.
Через цей підхід радянська теорія архітектури є унікальною в міжнародному контексті планування й будівництва. Градов навів приклад серії І-468, щоб роз'яснити, як формується радянський стиль.
Ми використовуємо й постійно вдосконалюємо принципи стандартизації й уніфікації, що призвело до виникнення стійких й універсальних стилістичних рис. Погляньмо на серію І-468, яку саме зараз використовують для будівництва збірних житлових будинків і виробничих споруд на Уралі й у Сибіру. Стандартизована модульна система визначає всі головні параметри цієї серії, а це означає, що для проєктування багатьох будівель потрібен всього один план. Можна будувати споруди з різним плануванням, висотою, кількістю поверхів – зокрема виробничі об'єкти – за допомогою затвердженого каталогу попередньо виготовлених частин. Принципи серійного планування дозволяють нам зводити різні будівлі зі спільними структурними характеристиками. Завдяки цьому ми можемо споруджувати різноманітні й виразні житлові райони.
Градов оголосив виробництво стандартизованих частин головною характеристикою радянського архітектурного стилю. Пізніше він також заявляв, що стиль невідривно пов'язаний з матеріалами й методами будівництва, і що спроби звільнити стиль від зв'язку з матеріалами й методами будівництва веде виключно до «стилістичних імітацій» – стилізованого, цілковито формального підходу до архітектури. За словами Градова, пряма дорога до розвитку радянського архітектурного стилю безперечно пов'язана з широким використанням попередньо виготовлених на заводі залізобетонних панелей:
Абсолютно нова й унікальна риса ... соціалістичного стилю архітектури ... криється в його зв'язку з методами збірного будівництва, з виробництвом деталей будівель на конвеєрі. Ще одна визначальна риса цього стилю – невтомні спроби збільшити розмір частин, максимально розширити використання заготовлених деталей і знизити потребу в монтажі конструкцій на будові.
З'їзд архітекторів 1963 року мав величезний вплив на розвиток стилю радянського житлового будівництва передусім тому, що висновки конференції відобразили ті погляди, які Хрущов висловив під час традиційного листопадового пленуму 1962 року.
Реагуючи на поширення монотонного масового будівництва, очільник партії заявив, що «індивідуальні архітектурні й художні нюанси потрібно проявляти виключно в рамках ... процесу раціоналізації»11.
Іншими словами, вирішення проблеми архітектурної монотонності слід шукати, не виходячи за межі індустріалізованого виробництва. А технології виробництва великих панелей обмежували можливості для вияву індивідуальності до облицювання поверхонь. На цьому тлі московська конференція з питань стилю дійшла висновку, що ключовими характеристиками нового радянського стилю є простота, функціональність, використання економічних матеріалів і форм з чіткою композицією.


У недемократичних країнах дебати щодо стилю веде політична, а не інтелектуальна еліта. Тому й не дивно, що дискусія щодо стилю в Радянському Союзі тяжіла до політичних і соціалістичних вимог збірного панельного будівництва. Це ще більше підкреслює значимість робіт братів Жарських. Працюючи в рамках планування й будівництва, в яких першочергово враховується економічна складова, вони вкладали два відсотки будівельного бюджету в художнє оздоблення, чим довели, що креативність, відчуття громадського обов'язку і соціальна активність здатні трохи урізноманітнити й увиразнити радянські житлові будинки.
Зображення 10

Оформлення фасаду дев'ятиповерхового будинку для робітників Ташкентського авіаційного заводу на вул. Шайхонтохур 2830 у Ташкенті, Узбекистан.

Оформлення: Микола Жарський (1984).

Джерело: колекція Філіпппа Мойзера
МІЖ ПРОМИСЛОВИМ ВИРОБНИЦТВОМ Й АРХІТЕКТУРНОЮ МАЙСТЕРНІСТЮ
Щоб усвідомити й оцінити унікальність і значимість робіт братів Жарських, потрібно зрозуміти процес планування й виробництва серій панельних будинків. Масове збірне житлове будівництво повністю залежить від виробничих процесів. Його ціль – оптимізувати й стандартизувати масове виробництво ідентичних частин. Усі елементи будівлі виробляються на заводі для подальшого монтажу на будові.


Історія успіху методів збірного будівництва почалася в західній Європі відразу після Другої світової війни.
Франція стала зачинателькою цієї галузі, коли на ринок вийшли системи Камю й Коньє. Спочатку ніхто не підозрював, що збірне будівництво може спричинити естетичні проблеми. Навпаки, інженери-будівельники підносили індустріалізацію до соціального ідеалу:
Індустріалізоване суспільство постійно технологічно розвивається, а тому підвищується продуктивність, збільшуються доходи й покращується рівень життя. Індустріалізація будівельного сектору сприяє благополуччю громадян, дає їм змогу скористатися кращим становищем й підвищити рівень власної культури. Тому індустріалізація будівельного сектору – це етичний імператив12
Галас також називає такі три основні риси індустріалізації: попереднє планування на основі наукових досліджень; створення стандартизованих конструкцій; попереднє виготовлення деталей або масове виробництво конструкцій за допомогою автоматизованих систем.


Галас також зауважує, що промислове виробництво на відміну від звичайного планування й будівництва змушує «планувати все повністю й заздалегідь». Усі етапи процесу розробки потрібно завершити до початку виробництва. «Це революційна вимога, особливо в будівельній галузі, де традиційно заохочували імпровізацію»13. Також Галас зазначає, що центральною складовою індустріалізації є масове виробництво стандартизованих конструкцій за допомогою високомеханізованих чи автоматичних процесів.


Ганс Шмідт, директор Інститут стандартизації Німецької будівельної академії, висловив ідентичну думку ще десять років до того. Шмідт називав промислове будівництво підвалиною сучасної архітектури й стверджував, що завдяки використанню сталі й бетону в будівництві інженерія зможе замінити ручну працю. Проте також він зазначав, що промислове будівництво ще розвивається, а тому машини замінюватимуть ручну працю поступово. «Значну частину роботи досі виконують на будівельних майданчиках»14. У нотатках Шмідта також згадується постанова Ради міністрів СРСР, видана в серпні 1954 року – «збудувати близько 600 нових заводів з виробництва залізобетонних конструкцій для житлового будівництва». Ця постанова також кардинально змінила радянську будівельну галузь. Згідно з нею усі майбутні будівельні проєкти від Балтійського моря до Сибіру мали базуватися на процесах промислового виробництва.


Методи виготовлення збірних елементів будівництва можна поділити на стаціонарні й нестаціонарні. Ще однією важливою характеристикою є те, як відливають панелі групами чи по одній, у вертикальних або горизонтальних опалубках. У деяких випадках також використовують парові інжектори чи теплові камери, щоб пришвидшити твердіння бетону. Можливості лінії виробництва й методи транспортування та монтажу визначають розмір попередньо виготовлених елементів.


З розвитком технологій поступово ріс і розмір збірних елементів. Також збільшилася кількість методів промислового виробництва, які використовувалися паралельно. До 1980-х років в Радянському Союзі водночас використовували понад десять різних процесів виробництва зі своїми модифікаціями та рівнем модернізації. Один бетонний завод міг виробляти частини лише для конкретної серії житлових будівель через складність і масштаби процесу виробництва. «Завод і технічне обладнання створюється для конкретної проєктної серії будівель чи комплексів. Обладнання заводу невідривно пов'язане з певним типом будівлі чи серією, і тому обмежене у використанні 15.

Одна з перших виготовлених у СРСР опалубних систем використовувалась для виробництва елементів для серії К-7.
У Радянському Союзі система вертикальних опалубок Лагутенка використовується для виробництва каркасних панелей з ребристими краями. Спершу в опалубку вкладають арматуру з прикріпленими вібраторами. Тоді заливають бетон і ущільнюють його вібрацією. Коли бетон твердне, вертикальні перегородки опалубки одна за одною забирають. Таким чином перегородки можна використовувати для виготовлення наступного бетонного блоку. Краї панелей найширші, а тому їх потрібно витягали боком. Опалубні системи відкриваються й закриваються гідравлічно за допомогою системи дистанційного керування. Бетонні панелі без ребр часто виготовляють у простіших опалубних системах з сталевих пластин 16.
Ця процедура описує процес стаціонарної системи вертикальних опалубок, яка використовувалася для виготовлення І-подібних панелей серії К-7. Стаціонарну системи вертикальних опалубок також використовували для виготовлення панелей на основі системи Камю в Баку й Ташкенті. Цим же методом виготовляли панелі серії І-464, які широко використовували в інших регіонах Радянського Союзу. Проте планувальники швидко зрозуміли обмеження такої системи. У системах вертикальних опалубок було дуже важко змінювати розмір панелі. Тому інженери швидко перейшли до горизонтальних методів виробництва, які були значно гнучкішими.


У соціалістичних країнах, нестаціонарні виробничі потужності вважалися більш сучасними. Влітку 1959 року радянський інженер Лев Михайлович Новицький влаштував у Східному Берліні виставку, щоб представити радянську будівельну техніку й виробничі об'єкти. На виставці презентували три нестаціонарні виробничі процеси: вібропрокатний стан Козлова, конвеєрну лінію, запозичена з автомобільної галузі, і агрегатну потокову лінію. Вібропрокатний метод, створений радянським інженером Козловим, складався з трьох основних етапів: перший – арматурні каркаси викладали на конвеєр; другий – ці каркаси заповнювали бетонною сумішшю для вібрації; третій – вібратором з бетону формувалася пластина завдовжки 25 метрів і завширшки 3,3 метри. На виставці представили завод, який може виготовляти 2000 квартир на рік з загальною житловою площею 70 000 квадратних метрів.
Також в рамках виставки показали, як заводи використовують конвеєрну й агрегатну потокову лінію для виробництва залізобетонних блоків. Ці заводи мають фіксований виробничий каталог і швидко виробляють частини, які ще багато років користуватимуться попитом. Зразок на виставці демонструє технологію конвеєрної лінії, з допомогою якої на бетонному заводі в Сталінграді виробляють 195 000 кубічних метрів збірних залізобетонних частин 17.
Процеси представлені на виставці – особливо система Козлова – були спроєктовані за зразком конвеєрної лінії Генрі Форда. За словами Галаса, система Козлова була найсучаснішим методом виготовлення великих панелей наприкінці 1960-х років.
Сучасні прокатні стани Козлова автоматизовані й централізовані. Довжина агрегату – 91, ширин – 4,66, а висота – 3,85 метрів. Він важить 185 тонн й оснащений 29 електричними двигунами з загальною потужністю 70 кіловат. За годину кожна система здатна виготовляти від 70 до 75 кубічних метрів частин, споживає 680 кілограмів пари і виробляє бетонну смугу до 3,66 метрів завширшки 18.
Попри високу ефективність системи Козлова, вона не була точна, бо смугу бетону розрізали на окремі панелі на рухомому конвеєрі. Ці неточності доводилося вручну виправляти на будівельному майданчику.


На момент відкриття виставки такі виробничі процеси вже впровадили в Москві й Ленінграді. «Перший завод, у якому використали конвеєрну систему, був збудований у Люберцях неподалік від Москви 1953 року» 19. Заводи з конвеєрними системами з'явилися по всьому Радянському Союзу в рамках плану Хрущова відкрити близько 600 домобудівельних комбінатів за два роки. На деяких заводах було по два чи навіть по чотири конвеєра, на кожному працювало 16 робітників. В Обухівському комбінаті в Ленінграді на конвеєрі для виробництва зовнішніх стін серії ОД виконували такі функції з ротацією кожні 20 хвилин (Зображення 12):
Зображення 12

Конвеєрна система для виробництва зовнішній стін серії ОД в Обухівському комбінаті в Ленінграді (середина 1960-х років)

Джерело: «Строительство и архитектура Ленинграда», випуск 3, 1964.


I. Очищення опалубки
II. Попередня обробка опалубки
III. Очищення й монтаж опалубки
IV. Покриття опалубки антиадгезивним засобом
V. Перевірка параметрів опалубки
VI. Заливка бетону
VII. Обробка бетону вібратором
VIII. Час на затвердіння
IX. Вирівнювання поверхні
X-XIII. Обробка бетону у вертикальних, багатошарових камерах
XIV. Охолодження панелі
XV. Зняття опалубки
XVI. Вертикальне розміщення панелі для подальшої обробки на конвеєрі 20
Хай там як, кожен бетонний завод працював з конкретною серією або виробничим процесом, тому їх часто критикували за відсутність гнучкості:
На нашу думку, план упровадження стандартизованого виробництва має виглядати так: створення експериментальних проєктів; оцінка й оптимізація проєктів; практичне тестування проєктів; врахування недоліків після прискіпливих спостережень й аналізу їхнього використання; завершальний опис. Лише тоді слід починати масове виробництво 21.
Утім, за радянських умов будівництва дотримуватися таких послідовних процедур було практично неможливо.


У той же час домобудівельні комбінати в Баку й Ташкенті почали виготовляти бетонні конструкції за допомогою французької системи. Комбінат «Госстрой» придбав ліцензію на систему Камю для південних республік і почав виготовляти панелі в поверх заввишки, використовуючи стаціонарні виробничі процеси. Архітектори, які отримували два відсотки будівельного бюджету на облицювання, відповідали за проєктування фасадів з фронтонами, а також декорованих панелей для входів і балконів 22. Кольорові зображення, які, вочевидь, вважалися частиною державної пропаганди, також виготовляли на бетонних заводах.


Ташкентська газета про будівництво опублікувала кілька статей, у яких автори хвалили роботи братів Жарських. У статті 1973 року зазначалося, що в минулому мозаїки створювали виключно художники, і цей процес був дуже затратний. А тепер три архітектори, брати Жарські, створюють всі свої мозаїки прямісінько в домобудівному комбінаті ДБК-1 і контролюють весь процес від обрання візерунків до лиття.
Технологію виготовлення мозаїчних панелей вдосконалюють й спрощують. Петро, Олександр і Микола Жарські малюють візерунок в натуральну величину на папері. Кольорову плитку вручну викладають на малюнок й завершений фрагмент поміщають на дно форми. Після того як у форму залили бетон, папір знімають, і візерунок з плитки фіксується на панелі. Завершені панелі транспортують на будову й монтують. Брати Жарські постійно вдосконалюють технології виробництва, знижують витрати й шукають нові унікальні образи й візерунки. Архітектори також знайшли застосування розбитим шматочкам плитки, які раніше просто викидали – тепер їх використовують, щоб створювати ще красивіші декоративні візерунки. Таким чином домобудівному комбінату вдається заощаджувати, не завдаючи жодної шкоди якості чи красі облицювання 23.
Те, що щоденна газета публікує схвальну статтю, у якій так детально описує процес виробництва, свідчить про значимість житлового будівництва в СРСР. У Ташкенті, де брати Жарські працювали найдовше, мистецтво архітектури привертало особливо багато уваги, тому що відбудова міста після землетрусу 1966 року стала визначальною рисою столиці Узбецької РСР. Тому й не дивно, що в новинах розповідали про будівництво перших експериментальних збірних житлових будівель. 1970 року у ташкентській вечірній газеті з'явилася стаття про новому професію в будівельній галузі: «Двоє братів Жарських, Олександр і Микола, покинули свої посади в інституті планування ... щоб займатися монументальним мистецтвом в масштабах міста й творити ще красивіші міські пейзажі. Також з відкриттям нової посади в комбінаті ДБК-2 у будівельній галузі з'явилася нова професія – укладача мозаїчної плитки». Стаття також містила опис виробничого процесу:
На стіні висить чорно-білий малюнок на великому аркуші паперу – зображення Діви Марії з сонцем у долонях поміж екзотичних квіток і рослин. Це ескіз майбутньої мозаїки, яка прикрасить житловий будинок у Ташкенті. У майстерні чимало подібних зображень. Деякі з них уже можна з захопленням розглядати на фасадах у місті; інші досі в процесі підготовки. У майстерні ми поговорили з трьома укладачками мозаїчної плитки – Людою Беліченко, Ніною Кузьміною і Наталею Парамоновою, які саме укладали візерунок для фасаду з фронтоном. Вони клеїли маленькі, різнобарвні шматочки плитки на аркуш паперу на підлозі, плитка за плиткою. Ми побачили обриси зеленого листочка на красивій квітці. 1500 шматочків плитки розклали на поверхні площею два квадратні метри. Жінки розповіли нам, що за 20 днів утрьох вони викладають мурал площею 150 квадратних метрів 24.
Зображення 17.
Завершені декоровані панелі на заводі ДБК-2 в Ташкенті, Узбекистан (середина 1970-х років).


Фото: Микола Жарський.
Радянська будівельна галузь не могла передбачити успіх братів Жарських. Проте ні керівництво заводу, ні партійні лідери не чинили опору цим оздобам, оскільки робота укладальниць плитки органічно влилася у процес виробництва великих панелей, а орнаменти створювали прямо на заводі. Особливістю методу Жарських було те, що мозаїку наносили на несучі панелі в рамках виробництва. І хоча фінальні зображення обирав орган ГоловАПУ, брати Жарські мали право пропонувати свої варіанти. Часом на дизайн фасадів і процес будівництва мали вплив найвищі ешелони партії. «Шараф Рашидович Рашидов, у той час Перший секретар ЦК Комуністичної партії Узбекистану, оглянув декоровані панелі в домобудівельному комбінаті й дозволив їхній монтаж на будові» 25.
МЕТОД ЖАРСЬКИХ: ДОДАТИ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ БЕЗЛИКИМИ БУДІВЛЯМ
Хоча ми не знаємо авторів секулярних будівель в інших частинах СРСР, у Ташкенті яскраві мозаїки й рельєфи фасадів з фронтонами дев'ятиповерхових житлових будинків пов'язують з іменами трьох архітекторів – Олександра, Петра і Миколи Жарських. За тридцять років це мистецьке тріо створило понад 200 проєктів фасадів, які визначили міський пейзаж і стали символом пошуку національного стилю. Дивовижно, що унікальні облицювання фасадів використовували не лише для оздоблення престижних будинків партійної номенклатури й важливих громадських будівель у місті, а й для збірних масових серій житлових будинків. Орнаменти варіюються від східних мотивів до метафоричних образів і геометричних форм. Більшість мозаїчних оздоблень на фасадах були розміщені на лицьовій стороні дев'ятиповерхових житлових будинків серії 1 Т-СП, виготовлених на домобудівному комбінаті ДБК-2. За словами Миколи Жарського, їхнє завдання полягало в тому, щоб «вирватися з монотонності збірних масових серій житлових будинків щоразу з новим зображенням»26.


Чотири експериментальні житлові проєкти, які реалізували невдовзі після землетрусу, показали, що архітектура радянського Сходу набула виражених національних рис. Серед проєктів були масштабні житлові ансамблі й кілька менших індивідуальних будівель – зокрема з мозаїчними фасадами братів Жарських. У житловому районі вздовж вулиці Богдана Хмельницького (сьогодні – вулиця Бобура) Петро Жарський створив мозаїку на весь фасад будинку, на якій був зображений узбецький національний герой – Захіреддін Мухаммед Бабур. (Зображення 19). У цьому будинку на 500 квартир також є система природної вентиляції за принципом теплообміну: що вища температура надворі, то краще охолоджується приміщення.
Зміщені вікна на західному фасаді виходять на південь, суперечачи прийнятій нормі. Як наслідок, увечері вертикальний протяг створює потік повітря, який охолоджує кімнати краще (на 4-6 градусів), ніж в інших подібних будівлях. Також будівля вирізняється бетонною «панжарою» – традиційною сонцезахисною решіткою на фасаді, яка стала популярним елементом узбецьких фасадів.27
Зображення 19

Мозаїчний рельєф на повну висоту будівлі з зображенням узбецького національного героя Захіреддіна Мухаммеда Бабура на вулиці Бабура в Ташкенті, Узбекистан.


Дизайн Петра Жарського (1974).

Фото: Філіпп Мойзер.
Поки Микола й Петро Жарські працювали в Ташкенті з 1969 до 1990-х років, наймолодший брат Олександр покинув місто й десять років активно подорожував. Він працював у різних місцях на Кавказі й в Удмуртії (Зображення 20), куди він емігрував разом з сім'єю з Франції 1947 року. У 1980 році він створив мозаїчний фасад в Іжевську за допомогою розроблених у Ташкенті технологій – закріпленні мозаїчних плиток на бетоні стінних панелей у процесі виробництва. Брати, які залишилися в Ташкенті, також працювали за межами Узбекистану, проєктуючи фасади в Кулябі в Таджикистані і Тбілісі в Грузії (Зображення 22). Проте Ташкент донині залишається містом з найбільшим розмаїттям кольорових фасадів серед радянських масових житлових будинків. Цей недосліджений розділ історії масового будівництва в двадцятому столітті досі чекає на вичерпне академічне дослідження.
ЗОБРАЖЕННЯ 20
МОЗАЇКА НА ФАСАДІ П'ЯТИПОВЕРХОВОГО БУДИНКУ В ІЖЕВСЬКУ, УДМУРІЯ.
ОФОРМЛЕННЯ: ОЛЕКСАНДРЖАРСЬКИЙ (1980).
ФОТО: ФІЛІППМОЙЗЕР.
ЗОБРАЖЕННЯ 22
ОФОРМЛЕННЯФАСАДУ ЖИТЛОВОГО БУДИНКУ В МІКРОРАЙОНІ ГЛДАНІ В ТБІЛІСІ, ГРУЗІЯ.
ОФОРМЛЕННЯ: МИКОЛА ЖАРСЬКИЙ (1973).
ФОТО: ФІЛІППМОЙЗЕР.
Філіпп Мойзер—архітектор, директор Meuser Architekten GmbH, керівник DOM publishers. Кандидат наук, сфера дослідження—радянське масове житлове будівництво. Зараз працює над монографічною книгою про братів Жарських.

Стаття вперше була опублікована в першому випуску CANactions Magazine 'МІКРОРАЙОНИ'. Завантажуйте Випуск 01 та передзамовляйте друкований примірник.

Примітки та бібліографія
  1. Cf. V. A. Kossakovsky and V. A. Chistova, Architectural Compositions of Residential Buildings (Moscow, 1990).
  2. Books on art for architecture in the Soviet Union have begun to be published in recent years. However, these works only offer a cursory treatment of façade ornamentation for housing. Cf. Yevgen Nikiforov et al., Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics (Berlin, 2016); Nini Palavandishvili et al., Art for Architecture: Georgia (Berlin, 2018).
  3. Many publications document the reconstruction of Tashkent. See for example: A. A. Arkhangelsky, Tashkent – gorod bratstva (Tashkent – City of Fraternity) (Tashkent, 1969).
  4. Quote from Nikolay Jarsky in Vecherny Tashkent (Tashkent Evening Paper), 12 February 1972.
  5. Jury G. Miroshnichenko, Monumental Art and Architecture in the Residential Buildings by Petr, Nikolay, and Alexander Jarsky, in Stroitelstva i arkhitektura Uzbekistana (Construction and Architecture in Uzbekistan), issue 7, 1987.
  6. Ibid.
  7. Problemy stilya v sovetskoy arkhitekture (Problems of Style in Soviet Architecture), in Architektura SSSR, issue 11, 1963, 40 – 52.
  8. Ibid.
  9. Cf. Project Russia, issue 25 (2003), 12 ff."Problemy stilya v sovetskoy arkhitekture". The following quotes in this paragraph are also cited from this source.
  10. Nikita Khrushchev, Auf dem Wege zum Kommunismus. Reden und Schriften zur Entwicklung der Sowjetunion 1962 / 1963 (On the Path to Communism: Speeches and Writings on the Development of the Soviet Union 1962 / 1963) (Berlin, 1964).
  11. Robert Halász, Industrialisierung der Bautechnik (Industrialisation of Building Techniques) (Düsseldorf, 1966), 293.
  12. Ibid., 19.
  13. Hans Schmidt, Die Industrialisierung des Bauwesens in der Sowjetunion (Industrialisation of Construction in the Soviet Union), manuscript from 22 April 1955, Institute for the History and Theory of Architecture (gta) at the ETH Zürich, Hans Schmidt estate.
  14. Anatoly Polyansky, Architektonisches Schaffen und Industrialisierung des Bauwesens (Architectural Creation and Industrialisation of Construction), in Architektura SSSR, issue 9, 1966, 1–10. German translation found at the Leibniz Institute for Research on Society and Space in Erkner (signature: 14 430).
  15. Robert Halász, Großtafelbauweise im Wohnungsbau (Large-Panel Construction in Housing) (Düsseldorf, 1969), 419.
  16. Lev Michailovich Novitsky, Sowjetische Fertigungsanlagen auf der Deutschen Bauausstellung in Berlin (Soviet Production Facilities at the German Building Exhibition in Berlin), in Deutsche Architektur, issue 12, 1959, 673.
  17. Halász, Großtafelbauweise im Wohnungsbau, 439.
  18. Ibid., 429.
  19. A. S. Zaporoshtsev and K. V. Trukhel, Obukhovsky kombinat- opytno-pokasatelnoe predpriyatie (The Combine in Obichov – a Test Facility), in Stroitelstva i arkhitektura Leningrada (Construction and Architecture of Leningrad), issue 3, 1964, 1 ff.
  20. I. Fomin and G. Platono, Semya i kvartira (Family and Housing), in Vecherniy Leningrad (Leningrad Evening Paper), volume 16, issue 288, 1961, 3–4.
  21. Nikolay Jarsky, interviewed by the author in Tashkent on 2 April 2004.
  22. Rivals of the Old Masters, in Stroitel Tashkenta (Builders of Tashkent), 7 February 1973.
  23. Where Beauty Is Created, in Vecherniy Tashkent (Tashkent Evening Paper), 31 October 1970.
  24. Ibid.
  25. Nikolay Jarsky, interviewed by the author in Tashkent on 2 April 2004.
  26. Text on a panel at the exhibition Soviet Modernism 1955–1991: Unknown History, at the Vienna Centre of Architecture, 8 November 2012–25 February 2013.

Переклад: Анастасія Жищинська

13.06.2020